Школи чи гетто, Або як українським інвалідам реалізувати право на освіту?

Доповідь на семінарі «Створення моделі соціального партнерства в напрямку реалізації прав людей з інвалідністю на доступність освіти»
Віце-президент Благодійного фонду розвитку комп’ютерних та інформаційних технологій для інвалідів «АІК» Крук Н. М.

Ні для кого не секрет, що Конвенцією про права інвалідів, ратифікованою Верховною Радою України 16 грудня 2009 року, держави-учасниці визнали право інвалідів на освіту, для реалізації якого без дискримінації й на підставі рівності можливостей взяли на себе зобов’язання забезпечити інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя (стаття 24). Що це означає? Що школи-інтернати повинні перестати бути гетто для інвалідів, де люди з фізичними вадами виховуються в дусі неповносправності та «нікому-не-потрібності». Спілкування з випускниками таких шкіл показує, що вони почуваються викинутими з життя, комплексують перед своїми здоровими ровесниками. Лише одиниці з колишніх учнів спеціалізованих інтернатів продовжують навчання в університетах, отримують професію та адаптуються в суспільстві. Прихильники відокремленого навчання інвалідів від здорових дітей стверджують, що за таких умов дитиною займаються фахівці, спеціально підготовлені викладачі знають, як правильно підійти до неповносправної дитини. Однак таку спеціальну підготовку можна пройти і педагогам загальноосвітньої школи. Шкільний медичний персонал і психолог також можуть надавати допомогу відповідній категорії учнів. Зате в сенсі виховання дітей у дусі єдності, взаємодопомоги, поваги до людей з фізичними вадами інтегровану освіту ніщо не замінить. Наведу декілька прикладів з життя.

Дівчинка з діагнозом ДЦП, яка могла ходити за сторонньої підтримки, до 6-го класу навчалася в загальноосвітній школі, відвідуючи її кожного дня. Клас, в якому вона навчалася вважався найдружнішим у школі, тому що однокласники допомагали дівчинці переходити з однієї класної кімнати в іншу. При цьому дівчинка мала суттєві вади мови, що не заважало однокласникам активно з нею спілкуватися.

З 6-го класу дівчинку перевели на домашнє навчання, оскільки у неї народилася менша сестричка. І коли ця сестричка пішла в школу, її почали висміювати однокласники за.. її старшу сестру! Нове покоління школярів не знало, що таке спілкування з ровесником, який зовні відрізняється від них, їх ніхто не навчав допомагати такій людині.

Пройшло багато років, і інша молода дівчина з діагнозом ДЦП, маючи явні, але не такі суттєві ознаки інвалідності, вступила до Київського національного лінгвістичного університету (колишній Інститут іноземних мов), на місце державного замовлення. І викладачі Університету почали психологічну атаку на дівчину, дорікаючи, що вона займає бюджетне місце, яке міг би займати хтось із її здорових ровесників. У результаті таких атак студентка 3-го курсу потрапила в лікарню з нервовим зривом. Певно, серед цих викладачів були колишні школярі з попередньої історії.

Цікаво, що стаття 8 Конвенції про права інвалідів встановлює обов’язок держав-учасниць вживати, зокрема, такі заходи:

• a) розгортання та ведення ефективних суспільно-просвітних кампаній, покликаних
• i) виховувати сприйнятливість до прав інвалідів
• ii) заохочувати позитивні уявлення про інвалідів і глибше розуміння їх суспільством
• b) виховання на всіх рівнях системи освіти, зокрема в усіх дітей починаючи з раннього віку, шанобливого ставлення до прав інвалідів.

Викликає зацікавленість також норма вищезгаданої статті 24 Конвенції, згідно з якою, забезпечуючи інклюзивну освіту, держави-учасниці прагнуть насамперед до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття достоїнства та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської багатоманітності

Право інвалідів на інтегровану освіту, в тому числі й на вищу передбачене численними нормативно-правовими актами України, включаючи міжнародні документи, які є обов’язковими для нашої держави. Серед них можна назвати:

• — Модельний закон про освіту, прийнятий на тринадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова № 13-8 від 03. 04. 1999 р.), який у своїй статті 6 встановив одним із завдань державної політики недопущення дискримінації в доступі до більш високих рівнів освіти з яких-небудь причин
• — Модельний закон про освіту осіб з обмеженими можливостями здоров’я (спеціальну освіту), прийнятий на двадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова № 20-5 від 07. 12. 2002 р.), стаття 11 якого присвячена інтегрованому навчанню як одній із систем освіти для інвалідів. При цьому згідно із статтею 32 цього Модельного закону він є основою для розробки, прийняття і (чи) вдосконалення національного законодавства в сфері спеціальної освіти держав-учасниць СНД
• — Конституція України № 254к/96-ВР від 28. 06. 1996 р., статтею 23 якої передбачено право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, а статтею 24 встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Норма статті 53 закріпила право кожного на освіту, встановивши при цьому, що повна загальна середня освіта є обов’язковою
• — Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-ХІІ від 21. 03. 1991 р., відповідно до якого інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України (254к/96-ВР ) та іншими законодавчими актами (стаття 1). Дошкільне виховання, навчання інвалідів згідно із статтею 21 цього Закону здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах. При цьому слід звернути увагу на те, що нормою стаття 26 органи державної влади, підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов’язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до жилих, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах.

Проте мати право ще не означає вміти користуватися ним і відстоювати його. Багато інвалідів і батьків дітей-інвалідів не знають, як перешкодити свавіллю чиновників, які перешкоджають інтегрованій освіті дітей-інвалідів та вищій освіті інвалідів. Тут важливо знати, хто має контрольні повноваження у сфері освіти для інвалідів. Відповідь на це питання міститься у Міжгалузевій комплексній програмі «Здоров’я нації» на 2002-2011 роки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 10. 01. 2002 р. № 14. Так, Розділом VII Програми передбачено створення можливості для отримання дітьми-інвалідами повноцінної загальної середньої освіти, посилити контроль за повнотою та якістю виконання шкільної програми в умовах їх домашнього навчання і в загальньоосвітніх школах з метою забезпечення їх соціальної адаптації. Постійний контроль за реалізацією цього пункту Програми покладено на МОН, МОЗ, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держадміністрації. Саме туди на підставі ст. 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян» необхідно звертатися батькам дітей-інвалідів із скаргами на службових осіб, які перешкоджають реалізації права дітей на інтегровану освіту.

Також названий Розділ Програми передбачає розширення можливості творчого і фізичного розвитку, сприяння позашкільному навчанню дітей-інвалідів, а також отриманню середньої і вищої освіти в загальних навчальних закладах за державним замовленням. Відповідні заходи постійно контролюють МОН, Мінкультури, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації. Отже, саме ці органи розглядатимуть скарги на неправомірні дії чи бездіяльність службових осіб, в тому числі керівництва вищих навчальних закладів.

Крім того, варто знати, що відповідно до статей 19 і 20 Закону України «Про прокуратуру» нагляд за додержанням і застосуванням законів в Україні здійснюють органи прокуратури, які за результатами розгляду скарг громадян виносять приписи про усунення очевидних порушень закону та подання про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли. З наведеного витікає, що коли директор загальноосвітньої школи відмовляє у прийнятті на навчання дитини-інваліда через непроведення спеціальних заходів по створенню умов для отримання освіти такими дітьми, батьки дитини-інваліда мають право звернутися до органу прокуратури із скаргою на цю посадову особу.

І «найекстремальнішим» засобом захисту права інвалідів на освіту є позов до суду або адміністративного суду. До цього заходу варто вдаватися лише тоді, коли вищеперелічені заходи не дали належного результату. Чому суд в останню чергу? Тому що це – найконфліктніший і найвиснажливіший спосіб вирішення ситуації. Судовий процес призводить до конфронтації сторін, після чого навчання інваліда (дитини-інваліда) у відповідному закладі може ускладнюватися недоброзичливим ставленням до нього з боку керівництва.

Підсумовуючи, варто сказати, що нинішнє ставлення до інвалідів, зокрема, у сфері освіти – не лише прогалина у праві, а й залишена нам СРСР у генетичний спадок психологічна вада. Потрібно декілька поколінь, аби подолати її. І хоча попереду ще багато копіткої роботи, однак чимало вже зроблено. Тож необхідно йти вперед і наполегливо пробивати стіни гетто для інвалідів, аби забезпечити останнім умови для життя і самовираження.