Островок життя

Колись після травми я мріяла про те, що на мою думку, було таким же недосяжним, як зірочки на небі: я мріяла про гарну роботу, про незалежність, про кохання. Це були мої самі таємні мрії, які довгі роки були не змінні, як і мрія скоріше отримати путівку до санаторію “Слов’янський”. Лише тільки я верталася додому із Слов’янську – мене знову починала зігрівати думка про те, що через деякий час в мене знову буде 1,5 місяця незалежності, спілкування, нормального життя.

Коли мене розпитували про те, що мені подобається саме тут і чому — я не завжди одразу знаходила відповідь, бо це було дуже не просто відповісти на те, що було в житті набагато більше ніж просто “санаторій”. Лише через час, працюючи над дипломною роботою, темою якої була “Соціокультурна реабілітація інвалідів”, я спробувала розкрити цей “феномен” улюбленого санаторію. Йому я присвятила цілу частину. Звичайно, у межах статті не можливо розповісти про все, але скажу, що вже є не новим: санаторій “Слов’янський” – це перший реабілітолог тіла та душі для людини, яка потрапила у біду, яка загубила під ногами землю і в прямому, й в переносному сенсі. Саме тут, спочатку народжується надія, потім приходить впевненість, з’являється бажання жити, розуміння того, що візок – це найперший тренажер та спосіб пересування, що це не є катастрофою, а лише перша сходинка до виходу із скрутного становища. Як соціолог культури, я в цьому маленькому і надзвичайно великому світі санаторію та його відпочиваючих угледіла ознаки своєї культури та всі відповідні культурі показники. Це свої традиції, своя лексика (шейники, спинальніки, ричажки, кімнатки) свої норми поведінки. Але найголовніше те, що визначає цю культуру (субкультуру) – це свої цінності та ціна життєвому сенсу. Саме тому санаторій “Слов’янський” для багатьох людей незалежно від віку та соціального становища, від особистого життя та своєї зайнятості був і залишається тим островком життя, до якого надана у собезі путівка стає справжнім святом.

На жаль, людина, яка пересувається у візку, може себе відчувати повносправною лише тут. Спілкування, незалежне пересування, можливість прогулянок у парку, купання у озерах, самостійні відвідувань магазинів, кафе, ринку, кінозалу – все це – те, що не є досяжним вдома, де проживає ця людина. Тут не тільки працівники санаторію рівно та тепло відносяться до візочників, але й мешканці цього затишного містечка (вони давно звикли до спинальників і нічого цікавого не бачать в тому, якщо хтось пересувається інакше). По великому рахунку феномен “Слов’янського” – це серйозний показник рівня соціального захисту держави – на протязі 2 років людина, яка має проблеми з пересуванням, відчуває себе інвалідом (як багато спинальників кажуть “з великої літери”) і лише 1,5 місяця, тут у Слов’янську людина стає діяльною, енергійною та вільною. Звичайно, що кроки для адаптації інвалідів візочників робляться майже усюди, але факт залишається фактом: 90{8f4172832b18d3bf732d5cd6a1b134323d9802c8cbf045b1f303a55e12568a6c} візочників вдома не мають ніякої можливості самореалізації, але мають безліч побутових та архітектурних перешкод. Мабуть, майбутніх архітекторів треба на одну годинку привозити до “Слов’янського” на спів розмову до тих людей, які іноді ніколи не з’являються у їх думках. Лише на розмову, щоб побачили одразу дві сотні людей різного віку, різних фізичних можливостей, прагнення, яких об’єднує лише візок. Не маю сумніву, що це буде набагато ефективнішим, ніж прості, довгі балачки.

Та я ще нічого не говорила про лікування, про фізичну реабілітацію, яка ніяк не поступається тієї, що є за границею. Спинальна травма лікується однаково важко усюди, тож навіщо ганятися за примарами, коли сама природа обдаровує своєю ласкою: саме чудодійні грязі та вода на рідній землі.

Лікарі, медсестри, нянечки, офіціантки, ліфтери та всі, хто працює в санаторії, народжені психологи, радники, та друзі – це ще один феномен санаторію й його сильна сторона – доброта, милосердя, увага, турбота – іноді це лікує сильніше, ніж ліки…

…По закону людині, яка має спинальні захворювання держава надає можливість один раз у рік лікуватися у спеціалізованому санаторії. З великою проблемою ця можливість з’являється раз у два, чи три роки. В цієї статті я розповідала про спеціалізований санаторій “Слов’янський”, який в моєму (і не тільки) житті зіграв велику роль. Хтось з теплим серцем розповість про спеціалізований санаторій ім. М.М. Бурденко (м. Саки), а для когось на все житті залишається найкращім санаторій “Іскра” (м. Євпаторія) для дітей, які мають проблеми опорно-рухового апарату та захворювання на ДЦП. Але ці санаторії поєднує той факт, що для багатьох своїх паціентів вони є єдиною можливістю спілкуватися, вільно дихати свіжим повітрям, рухатися, навіть, потрапити до магазинів чи ринку – бо відпочиваючи в них – люди, які переважно пересуваються на візках, і які позбавлені цих можливостей в буденному житті.

В цьому році на думку багатьох людей, які мають проблеми опорно-рухового апарату ситуація з відпочинком та лікуванням не стала кращою, а, навіть, загострилась.

З якоїсь причини до санаторію в місто

Тетяна Баранцова

інв.1гр., соціолог