Коментарі бажані
****
Р Е З О Л Ю Ц І Я
28.11.2018 м. Сєверодонецьк
Ми, учасники та учасниці Всеукраїнського засідання «Жінка з інвалідністю – Міфи та реальність» (далі Засідання), представники громадських організацій людей з інвалідністю з Луганської, Донецької, Київської, Львівської, Івано-франківської, Сумської, Полтавської, Чернівецької, Житомирської областей та міста Київ, батьківських організацій дітей з інвалідністю, за участі та підтримки: Структура жінки ООН в Україні, Національна Асамблеї людей з інвалідністю України, МБФ «Український жіночий фонд» та на державному рівні управління молоді та спорту Луганської обласної державної адміністрації, з огляду на те, що жінки, дівчата з обмеженими фізичними можливостями знаходяться в особливо несприятливих умовах, дискримінуються за множинними ознаками, порівняно більше страждають від відсутності доступної медичної допомоги, психологічної захисту, соціальної дискримінації, жорстокого поводження, потребують підтримки на законодавчому, громадському, інформаційному рівні, створюємо цю РЕЗОЛЮЦІЮ. Особливо постраждалою категорією є жінки, які мають статус вимушено переміщених осіб і знаходяться в ситуації ризику та гуманітарної катастрофи.
Учасники та учасниці засідання (жінки, дівчата – лідери та представниці громадських організацій людей з інвалідністю України) вирішили звернутися до керівництва місцевого і державного рівнів, до широкого кола громадськості, НУО, жіночих і правозахисних громадських організацій щодо сприяння в реалізації та захисті їх прав, наданих Конституцією України, Конвенцією ООН по правам людей з інвалідністю, інших державних та міжнародних законодавчих актів – проблематика в дотриманні цих прав відображена в даній резолюції.
Суспільство має стереотип щодо жінки з обмеженими фізичними можливостями, ще й досі часто помилково вважається, що фізична неповноцінність неминуче призводить до неповноцінності соціальної.
Вважається, що жінка з інвалідністю не може відбутися, як мати і дружина, неефективна у трудовій діяльності.
1. Медичне забезпечення.
1.1. Для жінки з інвалідністю архітектурно недоступні жіночі консультації і пологові будинки. Жінка, яка пересувається на інвалідному візку, практично не має можливості отримати доступну професійну медичну допомогу. Відсутня доступність будівлі, немає сучасного медичного обладнання (практично ніде немає крісла-трансформера).
1.2. Для жінок та дівчат, які мешкають в сільській місцевості, ситуація ускладнена віддаленими територіями, відсутністю транспорту, супроводу, в сільських лікарнях проблеми з архітектурним доступом ще гірші, порівняно з містом.
1.3. Жінки з втратою зору страждають від неможливості орієнтуватися в лікарнях без супроводжуючого. Для жінок із втратою слуху існує проблема комунікації з лікарями. Пологові будинки є тотально недоступними: входи, палати, санвузли, відсутність ліфтів – здебільшого є недоступними архітектурно, відсутні поручні, кольорові позначки для людей з вадами зору.
1.4. З жінками та дівчатами, які мають проблеми інтелектуального розвитку, з боку лікарів відсутні навички комунікації, а тем більше розуміння, що лікар має надати допомогу цій пацієнтці, як і всім іншим та ставитися до неї з повагою.
1.5. Серед лікарів існують стереотипи щодо права на репродуктивну функцію жінок, які мають інвалідність – жінка страждає від нерозуміння, образ, пресингу з боку лікарів під час виношування дитини, отримує пропозиції на аборт і т.п.; учасниці засідання розповідали про випадки примусових абортів, після чого жінка вже не може мати дітей.
ПРОПОЗИЦІЇ
1. Створення архітектурної доступності, дотриманої за сучасними ДБН.
2.Обладнання жіночих консультацій сучасними медичними пристроями, зручними для надання допомоги жінці, які мають складності з пересуванням.
3.Інструктування медперсоналу в разі необхідності супроводу для жінок, які мають проблеми із зором.
4. Інструктування медперсоналу в разі необхідності надання медичної допомоги для жінки з проблемами слуху, мовлення, сенсорними та інтелектуальними розладами. Надавати їй можливість спілкуватися доступними для жінки методами – за допомогою сурдоперекладача, записок, мовою жестів, супроводжуючого.
5. Необхідність створення окремого курсу для студентів медичних університетів, коледжів, з метою вироблення сучасного ставлення до пацієнтів з інвалідністю, окремо до жінок з інвалідністю окреслених проблематик; донесення до лікарів норм етичного поводження, соціальної та правової відповідальності.
6. Проведення просвітницької роботи серед медичного персоналу жіночих консультацій, пологових будинків, введення спецкурсу для студентів медінституту метою якого є зміна стереотипного підходу багатьох медичних працівників до жінок з інвалідністю, який часто є виключно «медичним» на «соціальний» та «правовий».
2. Соціальна дискримінація жінок — матерів з інвалідністю.
2.1. Проблемою є архітектурна недоступність дитячих поліклінік, лікарень. Мама на інвалідному візку, незряча, з іншими обмеженнями, змушена звертатися за допомогою до сторонніх людей для того, щоб провести дитину до лікаря, а сама залишається чекати на вулиці і вести переговори з лікарем по телефону.
2.2. Відсутня архітектурна доступність у дитячих садках і школах. Мама з інвалідністю виявляється відрізаною від батьківських зборів, свят дитини, спілкування з учителями, що надзвичайно шкодить психологічному стану, як матері, так і дитини. Дитина чекає маму і звикає до того, що для неї не створено умов для участі в її шкільному житті. Деякі діти починають комплексувати, з'являються стереотипи в середовищі однокласників.
2.3. Жінки з інвалідністю, що зважилася народити дитину, після досягнення нею повноліття позбавляються допомоги соціального працівника вдома. Автоматично допомога соціального працівника перекладається на плечі сина або дочки, які саме в цей період мають докладати особливих зусиль для свого становлення, як дорослої людини і громадянина, для особистісного зростання, розширення кругозору, що нерідко передбачає зміну місця проживання (навчання, створення сім'ї). В даному випадку, жінка з інвалідністю, знову дискримінується за ознакою інвалідності, тоді ж, як навпаки мала би отримати підтримку від держави за те, що незважаючи на всі труднощі, дала державі нового громадянина. Але, на жаль, згідно недосконалості й непродуманості вищеназваного положення закону, жінка-матір з інвалідністю не може як будь-яка мати без інвалідності, допомагати дитині ставати самостійною, вчитися, рухатися далі .
ПРОПОЗИЦІЇ
1. Не тільки створення умов доступності в навчальних і в медичних установах, а й донесення до громади, що в архітектурній доступності в навчальні заклади мають потребу не тільки діти, а й батьки.
2. Проведення просвітницької роботи серед педагогічних представників шкіл, дитячих лікарень.
3. Провести зміни в законодавстві, згідно, з яким жінка по 18-річчя дитини не повинна втрачати права на допомогу соціального працівника.
4. Створити державну систему патронажу, соціальних послуг і служби супроводу для людей з інвалідністю по зору 1 гр. та громадян з іншими захворюваннями, які потребують супроводу, в системі соціального забезпечення.
3. У підлітковому віці для дівчаток з інвалідністю відсутня професійна психологічна допомога, особливо це важливо для дівчаток, які мають важкі форми інвалідності.
3.1. У порівнянні з хлопчиками, дівчатка хворобливо ставляться до своєї інвалідності, мають комплекси, схильність до депресії, іноді до суїциду. Це загострюється архітектурною недоступністю шкіл, відсутністю спілкування з ровесниками, однокласниками, нерозумінням.
3.2. Дівчинка переважно перебуває вдома, в колі сім'ї. Це загострює ситуацію, виникають проблеми сімейні, адже підлітку психологічно важливо спілкуватися з ровесниками.
3.4. На тлі відсутності підтримки в суспільстві виникають проблеми розуміння і в сім'ях. Батьки не бачать можливостей зростання дочки з інвалідністю, чи не підштовхують її до навчання, отримання роботи (це стосується дівчат з важкими проблемами пересування, зору, слуху, проблемами розвитку інтелекту і т.д.); такі сім'ї відчувають тягар сім'ї «другого сорту» внаслідок, чого дуже потребують допомоги юристів, психологів, для подолання внутрішньо сімейних проблем. Але такої допомоги немає.
3.5. Сім'ї з вадами зору говорять про психологічну проблему, що переходить в соціальну. Це сім'ї де і батьки, і діти мають проблеми із зором.
3.6. Існує тенденція «Я така – єдина» – відсутність позитивних прикладів успішних дівчат і жінок з інвалідністю, неможливість спілкування, відсутність соціокультурних програм, творчих напрямків, студій, де можна проявити себе, як творчу, красиву особистість, це посилює психологічні проблеми і неможливість формування уявлення про майбутнє;
3.7. Учасниці засідання з числа жінок, які виховують дітей з інвалідністю, говорять про недостатні можливості отримання освітніх та реабілітаційних послуг для дітей з інвалідністю. Зокрема, до учасників засідання письмово звернулися жінки – представниці батьківського руху м. Сєвєродонецьк, з проханням сприяти вирішенню вищеозначених питань. «Крім нестачі фахівців і вкрай вузького спектру реабілітаційних послуг (в порівнянні із законодавчо гарантованим переліком), гострою проблемою залишається відсутність умов (приміщень і обладнання) для соціальної і фізичної реабілітації. Наприклад, дитині 6-ти років з ментальними порушеннями рекомендовано в ІПР фізкультура «1 раз в рік». Але навіть і на реалізацію цієї рекомендації претендувати дуже складно через великий попит на послуги» (лист додається).
ПРОПОЗИЦІЇ
1. Створення якісної психологічної підтримки для жінок і дівчат з інвалідністю та для їх родин. Але проблемою залишається відсутність фахівців, які мали би належні знання з психологічної підтримки даної категорії. Потрібно якісне навчання, розроблення курсу для студентів вузів, кафедри психології, з метою формування нового погляду на підходи та вирішення психологічних проблем.
2. Потрібно залучення дітей з інвалідністю до загальношкільного процесу, навіть, спочатку до позашкільної роботи – участь у конкурсах, творчих виставках, олімпіадах – тощо, що покращить психологічний стан дітей, та буде сприяти подоланню депресивних станів, викликаних обмеженням у спілкуванні з ровесниками.
3. Необхідно впроваджувати НАСТАВНИЦТВО від жінок лідерів, представниць НУО відносно дівчаток з інвалідністю ,залучати до спілкування жінок різних, талановитих, спортивних, творчих, хто зможе підтримати та допомогти в розвитку, в пораді дівчатам важких категорій.
4. Звернутися від лиця учасників засідання до Сєверодонецької міської ради з проханням сприяти вирішенню проблем реабілітаційних та освітніх послуг для дітей з інвалідністю.
4. Вкрай недостатньо якісних технічних та інших засобів реабілітації — інвалідних візків для різних категорій, тростин, звукових тонометрів, термометрів, слухових апаратів, які полегшують життя жінці і дівчинці з інвалідністю.
4.1. Засоби особистої гігієни, гарантовані державою надаються безкоштовно в дуже рідкісних випадках, в основному жінка забезпечує себе сама, це коштує надзвичайно дорого.
4.2. Існує величезна проблема у отриманні слухових апаратів (один коштує 24 000 грн.). Неможливість його придбати батьками з раннього віку позбавляє дитину, а потім і дорослу людину, шансу на спілкування, адаптацію в громаді, повноцінне життя. Учасниці наполягають, що «бідне» становище держави родить з людей з проблемами слуху соціальних «інвалідів» майже примусово. Якби вони мали слухові апарати з дитинства – це були би майже здорові люди.
Для дівчат та жінок, як і для всіх нечуючих людей, це ускладнюється спілкуванням з лікарями, нерозумінням.
Під час заходу приводилися приклади того, що для дівчинки-підлітка в обласному центрі спочатку не мали можливості знайти дитячого гінеколога, а потім виникла проблема з комунікацією. Лікар виштовхав маму з кабінету, хоча мама єдиний перекладач в цій ситуації, а дівчину назвав неповносправною.
4.3. Для людей слабозорих чи з втратою зору необхідні закупівлі тонометрів та термометрів із звуковим супроводом. Учасниці засідання наголошують на тому, що в родинах, де подружжя мають проблеми із зором, відсутність цих пристроїв може коштувати життя внаслідок невчасно виявленого підвищеного тиску чи високої температури. Особливо важко родинам з дітьми, які потребують постійного контролю та часто хворіють.
4.4. Дана резолюція також наголошує на необхідності змін на законодавчому рівню положень щодо внесення до засобів реабілітації технічних засобів для альтернативної комунікації, що є життєво важливим для людей, які втратили здатність (після інсульту, травми мозку або хребта та ін. або які не мали її з народження (синдром Ретта …, інше,) до вербального та невербального спілкування тех.засоби для реабілітації були внесені Tobii https://www.tobiidynavox.com/…/…/eyemobile-mini-surface-pro/ (Технологія Eye gaze technology).
4.5. Також існує проблема із забезпеченням медичними препаратами. Відсутні пристрої для полегшення домашньої роботи (реабілітаційно-побутові) і т.д. – але ж вся домашня робота, зазвичай, як була так і залишається на жінці: мамі, дружині, сестрі чи доньці.
ПРОПОЗИЦІЇ:
1. Створити всі умови для отримання слухових апаратів; засобів особистої гігієни; телефонів; допоміжних пристроїв; візків, які надаються активним» людям з інвалідністю;
2. Звернутися з проханням до Сушкевича В.М. – Уповноваженого по справах людей з інвалідністю, до Президента України щодо сприяння змінам у Законі України про реабілітацію людей з інвалідністю в Україні, з метою внесення альтернативних засобі комунікації у ІПР та створення умов для їх закупівлі для людей, які їх потребують.
5. Існує тотальна відсутність доступності в соціальній інфраструктурі (крім супермаркетів).
5.1 Архітектурно недоступні перукарні, магазини, жіночі салони; відсутні розроблені моделі одягу, зручні для пересування на візку; для жінок з інвалідністю інших категорій.
Як приклад: учасниця засідання розповідає, що в Києві в одному кварталі існує мережа салонів краси, до яких зовні є пандус, але на вході стоїть «вертушка» крізь яку пройти не можливо. Тобто у всі три салони, які зовні доступні, потрапити не можна.
5.2. Практично відсутній доступний для користування транспорт – не тільки щоб потрапити на роботу, а й здійснити щоденну побутову домашню роботу, покупки, відвезти дитину в дитячий садок, потрапити в лікарню – жінці з інвалідністю потрібно в десятки разів більше фінансів на таксі. Соціальної виплати не вистачає на 7 поїздок на таксі по обласному центру.
5.3. Усі вище викладені соціальні обмеження допомагають у створенні образу неефективної, бездіяльної жінки, мами, дружини. Внаслідок відсутності навколишнього пристосування, транспорту, соціальної інфраструктури, їй здебільшого доводиться перебувати вдома.
5.4. У результаті дуже часто жінка після травми чи захворювання виявляється залишеною чоловіком, продовжує виховувати дитину сама.
6. Професійна самореалізація і громадська діяльність жінок з інвалідністю.
Жінці з інвалідністю складніше працевлаштуватися, ніж чоловікові.
Вкрай мало жінок з інвалідністю працюють в органах влади, є депутатами, педагогами, медичними працівниками, в основному – це благодійна громадська діяльність. Результат подібної незайнятості – проблема «невидимості» суспільством жінки з інвалідністю, суспільство ніби не вірить в її перспективність.
В основному жінка з інвалідністю реалізує себе в громадській благодійній діяльності, такі жінки стають лідерами громадських організацій, допомагаючи вирішувати питання подругам з інвалідністю.
7. Учасниці Засідання наголошують на тому, що і досі жіночі організації місцевого, обласного рівня вкрай мало залучають до свого кола жінок з інвалідністю. Дуже рідко в даних структурах піднімається тема даної категорії. Наголошуємо на тому, що якщо таке і відбувається, то раз на рік, що прив’язується до Міжнародного дня людей з інвалідністю.
8. Всі перераховані соціальні складові виштовхують жінку з інвалідністю з громади. Отримуючи інвалідність, в родині жінка часто втрачає свій статус самодостатньої і успішної людини. Вона часто піддається насильству і приниженню.
Вона не витримує конкуренції.
Її залишає чоловік.
Жінка змушена постійно боротися за можливість залишатися повноцінною мамою, дружиною, фахівцем. Ця боротьба вимагає багато сил, і «стають на ноги» мізерний процент жінок з інвалідністю. Саме вони стають лідерами громадських організацій і намагаються змінити на краще становище своїх подруг.
Жінки з інвалідністю — ВПО
9. Жінки з інвалідністю — це одна з найбільш уразливих категорій в ситуації кризи. Маючи всі перераховані проблеми в мирний час, важко уявити, з якими труднощами і стражданнями стикається жінка з інвалідністю в ситуації ризику і гуманітарної катастрофи — мама з інвалідністю, донька з інвалідністю на якій і діти, і старенькі батьки – переселенці. Під час військових дій жінка з інвалідністю залишилася один на один з бідою. Для жінки з інвалідністю, особливо з дітьми, страшною загрозою є відсутність фізичної допомоги при пересуванні під час переміщення. Багато хто не має можливості навіть вийти з власної квартири. Люди з проблемами опорно-рухового апарату, з втратою зору, з іншими захворюваннями для свого порятунку не мали можливості подолати навіть бордюр, не кажучи про зруйновані дороги. Водночас відповідальність жінки за дітей і стареньких батьків зросла в сотні разів.
9.1 Жінка ВПО має надзвичайні проблеми з орендою житла, на що не вистачає коштів, тому орендується це жило в найвіддаленіших містах чи селищах або на околицях міст, далеко від інфраструктури, шкіл, лікарень, магазинів, тощо. Це житло не тільки не пристосоване для людини з інвалідністю, а й дуже неякісне. Доводиться вирішувати питання не тільки з житлом, харчуванням, освітою дітей, одягом, ліками, засобами особистої гігієни. Багато жінок з дітьми мешкають в місцях тимчасового проживання для ВПО, які є не пристосовані, без постійного опалення, іншого вкрай необхідного для людей з важкими обмеженнями пристроями, наприклад, пральної машини.
9.2. В результаті, переїздів, виходять з ладу інвалідні коляски, палиці, милиці. Жінка з інвалідністю – переселенець втрачає засоби пересування, які надаються державою за певним графіком, не зважаючи ні на які форс-мажорні обставини.
9.3. Проблемою є те, що соціальні виплати і втрачені документи оформляються три і більше місяці.
9.4. Проблемою було і залишається отримання якісної психологічної допомоги в подоланні посттравматичних синдромів дітей, жінки, всієї родини ВПО. Учасниці засідання наголошують на тому, що незважаючи на велику кількість проектів та програм, які містять в собі надання правової та психологічної допомоги, інтереси жінки, дівчини, взагалі людей з інвалідністю ВПО не враховуються тому, що всі консультації знаходяться в архітектурно непристосованих місцях, жінці ВПО, важко знайти супроводжуючого, а тем більше транспорт, для того, щоб потрапити на консультації.
9.5. Учасниці – жінки з інвалідністю ВПО наголошують, що попри 4,5 роки, ситуація дуже складна, адже вони так і не мають втраченого працевлаштування, у зв’язку з браком коштів немає необхідного лікування, стан здоров’я погіршується. Діти – ВПО в цих ситуаціях також відчувають на собі скрутне матеріальне становище, вони частіше зазнають булінгу та дискримінації.
9.6. Учасниці наголошують, що часто і державні, громадські структури обговорюють проблеми незахищених громадян і приймають рішення без участі представників даних категорій. Навіть в середовищі жінок – ВПЛ – жінка з інвалідністю має в сотні разів менше можливостей, і скоріше не має зовсім, щоб самостійно бути присутньою на профільних засіданнях, які завжди проходять в архітектурно недоступних приміщеннях.
9.7. Єдиною можливістю заявити про свою категорії залишається громадська діяльність. Тільки в цьому випадку жінки з інвалідністю, ВПО можуть мати можливість привернути увагу громадськості до певної проблеми, вирішити питання зі спецтранспортом, доступним приміщенням, супроводом. Навіть в середовищі громадських організацій людей з інвалідністю ця важлива, складна і потребує вирішення тема жінок з інвалідністю У СИТУАЦІЇ КРИЗИ не піднімається або піднімається вкрай рідко.
11. Учасниками засідання прийнято рішення звернутися до Міжнародних та Всеукраїнських НУО жінок з проханням підтримати Всеукраїнське засідання жінок – лідерів НУО людей з інвалідністю та залучити до заходу представників НУО, правозахисників, спеціалістів Міністерств та відомств з метою вирішення окреслених питань.
*****
Резолюцію опрацювала та підготувала за результатами засідання 28/11/2018
та онлайн спілкування жінок – лідерів НУО в рамках даної діяльності
Баранцова Тетяна, Луганськ – Київ,
Освіта вища: соціолог культури; викладач "Педагогіка вищої школи",
представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю України в Луганській області, голова оргкомітету Першого Міжнародного Форуму «Жінка з інвалідністю – Міфи та реальність» 2013; голова Правління ЛОМГО «АМІ-Схід», голова Ради НУО людей з інвалідністю та їх родин – ВПО зі Сходу України, директор Луганського обласного центру соціокультурної адаптації молоді з обмеженими фізичними можливостями; 1 гр.
Редактор: Марчук Надія, Чернігівська область,
Педагог, поетеса, драматург, перекладач. Проживає у смт. Срібне, Чернігівської області. Одинадцять років працювала у Срібнянській середній школі вчителем зарубіжної літератури та англійської мови. Організувала й очолювала шкільний театр, вистави якого здобували призові місця на районних конкурсах. Благодыйно працює з дітьми з інвалідністю з вивчення англійської онлайн.
Інв.1 групи, пересувається на візку.
В разі доповнень чи корегування, прошу надсилати інформацію на адресу
ami-cxid@ukr.net
список учасників засідання 28.11.2018. — 72 особи (в додатку окремим листом).
*****
******
До он-лайн обговорення долучилися та підтримали створення Всеукраїнської Ради жінок-лідерів НУО людей з інвалідністю:
Добридіна Валентина, Чернівецька область, м. Сторожинець,
Представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю України в Чернівецькій області, голова Чернівецької обласної громадської організації людей з інвалідністю «Лідер», ідеолог практичного семінару для жінок з інвалідністю «Сприяння в реалізації прав жінок з інвалідністю на особистий зріст та творчий розвиток», член колегії Департаменту охорони здоров’я при Чернівецькій обласній Державній адміністрації, заступник голови обласного Комітету забезпечення доступност;.
інв. 1 групи пересувається на візку
Фурсова Людмила — м. Київ,
экспертка з прав людей з інвалідністю
Твердохліб Ірина, Полтавська область, м. Полтава,
Представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю України в Полтавській області, Голова громадськоъ організації «Полтавське міське громадське обїеднання осіб з інвалідінстю «Віра», заступник голови обласного Комітету забезпечення доступносты; інв..1 групи пересувається на візку.
Ковалюк Олена, Житомирська область, м. Житомир,
Представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю України в Житомирській області, голова Житомирської обласної громадської організації «Молодь, жінка, сім’я», заступник голови обласного Комітету доступності Житомирської обласної державної адміністрації.
Інв. 1 групи, пересувається на візку.
Осауленко Наталія, Сумська область, м. Ромни,
директор Роменського центру комплексної реабілітації для дітей та осіб з інвалідністю, член міської координаційної Ради з вирішення проблем осіб з інвалідністю, член міського комітету доступності.
Інв. 1 групи, пересувається на візку.
Шатковська Світлана, м. Львів;
Директор Благодійного Фонду «Серце Лева»,
Кандидат в майстри спорту зі стрільби з луку, срібна призерка етапу Кубку Європи з командної стрільби з олімпійського луку. Співачка, майбутній тренер.
1 група, пересувається на візку.
Сукач Ірина, Донецька область, м. Слов’янськ,
представник НУО «Оберіг», приймає участь у програмах, які спрямовані та адаптацію та реабілітацію людей з інвалідністю, що постраждали в результаті трагічних подій на Сході України. Лауреат Міжнародних турнірів зі спортивних танців на візках. Золотий призео Всеукраїнського турниру з танців на візках «Співдружність-2017».
1 група, пересувається на візку.
Фарина Руслана, Волинська область,Камінь-Каширський район,
Міс Україна на візку – 1996 – першого в світі конкурсу для дівчат на візках.
Співачка, дерижер.
1 група, пересувається на візку.
Зубова Ірина, м. Івано-Франківськ,
Представниця ВГО «Асоціація молоді з інвалідністю »
Кандидат в майстри спорту зі стрільби з луку, срібна призерка етапу Кубку Європи з командної стрільби з олімпійського луку.
1 група, пересувається на візку.
Лебедєва Олена, Сумська область, м. Конотоп,
Громадська організація людей з інвалідністю – віз очників «ВЕЛЕС». Дизайнер, модельєр.
Інв. 1 групи, пересувається на візку.
Колосова Ніна, Луганська область,Станиця Луганська.
Неодноразова чемпіонка світу, Європи, з пауєрліфтінгу.
Інв..1 групи, пересувається на візку.
Діда Наталія, Луганськ — Полтавська область,
Культуролог, ініціатор клубу спілкування «Джерело» для дітей та молоді з інвалідністю,об’єднала навколо себе близько 1000 родин ВПО, організувала зайняття для дітей групи ризику «Вулик»
Прокопенко Маріна, Луганська область, Попасна,
Голова молодіжної спілки НУО, м. Попасна,
Учасниця творчих фестивалів для дітей та молоді.
Інв.1 групи, пересувається на візку.
Уварова Валентина, Київ,
Заступник голови батьківського комітету Ради НУО людей з інвалідністю та їх родин ВПО зі Сходу України; головний спеціаліст ЛО Центру соціокультурної адаптації молоді з обмеженими фізичними можливостями; Фотохудожник, автор Всеукраїнських виставок «Сонце цілий рік», «Особливі мами», «Ми – такі ж, як і ви!».
Виховує дитину з інвалідністю.
Долучайтеся!
Список оновлюється.